с. Красичі

У 1933 році село Красичі числило 62 хати із 270-ма душами населення, з яких майї всі були українцями, окрім однієї мішаної і однієї жидівської родини. Кожний господа) посідав тоді пересічно З-б гектарів доброї орної ріллі. Хто мав 5 і більше гектарів земІН міг тримати 2 коня, 3-4 корови, 2 свині та 20-30 шт. курей. Від 4-5 гектарів землі можЛ було тільки викормити одного коня і 2 корови. Було в селі кілька родин, що не малИ власного коня, тоді сусіди або кревні помагали їм орати поле та звозити збіжжя Я стодоли. Люди жили в добрім сусідськім відношенню та солідарності.

Мої односельці були дуже здібні та завзяті рільники, котрі з великою радістю! любов’ю обробляли прадідну землю, уміли справно обходитися з човнами на ріці Сян, • сході села, біля корчми, був громадський пором і один човен для перевозу на дрд сторону Сяну, де селяни посідали також поле або їхали до Перемишля чи Більшай.

Зимою, коли вода на ріці замерзала, витягали пором і човен на берег. За кілька дні» сильного морозу лід досягав ЗО см, і в цей час можна було навіть кіньми через ньош їхати на другу сторону. Для молодих хлопців було великою радістю ковзатися на цьои) слизькому льоду лижвами. Ця радість не тривала довго, бо по морозі зачинав завсігді падати сніг.

На кінці села у 1875 році була збудована дерев’яна церква в дуже гарному стилів Була покрита бляхою і посідала 3 бані. Село не мало своєї парохії, тому належало М Коритник. Останній священик, о.Зелений, був не тільки добрим душпастирем, але і людинЯ з великою національною свідомістю.

Школа була побудована коло 1900 року і була тільки чотирикласова. Деякі хлощі ходили і до Красичина, де було б класів. Це було для них не так вигідно, бо треба брі щодня переправлятися через Сян і пішки йти 7 км. Перед Другою світовою війною ш української гімназії в Перемишлі ходив тільки один учень зі села Красич Осип Хамуляш У 1938 році він здав з дуже добрим вислідом матуру. Марія Ткач і Роман Брацьо • 1943 році закінчили “Вищу Торговельну Школу” з українською і німецькою мовами навчанні в Перемишлі.

Владу в селі сповняв солтис, який користувався серед населення послухом і респектош Село Красичі належало до громади (гміни) Коритники, де урядував війт. Завданням солтиса було виконувати всі розпорядження влади, дбати за порядок і про справне функціону­вання нічної протипожежної варти, яку відбували господарі за чергою.

Готелів по селах не було, і тому подорожні (часто бідні) мусили ночувати по селянським хатах. Нічліги такі були регламентовані і безплатні. Під вечір подорожний зголошувався у солтиса, щоб просити нічлігу, там він залишав свої документи, а солтис давав йому картку з ім’ям господаря, в якого призначено йому спати. Подорожний діставав смачну’ вечерю і снідання, а спав на соломі, розстеленій на долівці; літом, як було тепло, подорожні воліли спати в стодолі. До бідних родин солтис не посилав на нічліг, лише до заможних.

У порівнянні до сусідніх сіл Коритники чи Вільшани, таких подорожніх приходило до села Красич менше, з огляду перевозу через Сян.

Всі селянські хати були дерев’яні (збудовані не в зруб, лише клітами), помазані глиною і побілені вапном. Більшість хат була під солом’яною стріхою, а решта покритії дахівкою або бляхою. Хати, котрі не були спалені під час Першої світової війни, переважно не мали комина (т.зв.  “курні” хати).  План хати був стандартний, бо будували їх в одному часі і, мабуть, одні і ті ж майстри. Хата складалася з сіней, двох кімнат і кухш.| Під цим самим дахом, побіч кухні, містилася стайня для корів і коней. Стодоли, курники,-

хліви стояли окремо від мешканевих будинків. Стодоли були дерев’яні, не побілені і під соломою. Дехто мав ще оборіг для соломи чи сіна, коли стодола була замала. Але було дві чи три хати, де стодола була під одним дахом з мешканням і стайнею, їх можна було пізнати здалеку, бо ці хати були довші, а частина призначена на стодолу була непобілена. Під хатою або під стодолою була пивниця, де тримали картоплю, а вліті молоко, сметану і т.п. з уваги на холод. У кожній хаті була піч для випікання хліба, вона служила також місцем для спання, передовсім зимою. Піч стояла побільшости в кухні або у винкирі (менша кімната, назва, мабуть, німецького походження “вінкер”), велика кімната огрівалася піччю з кам’яних плиток, у ній палили дровами. Хату освітлювали нафтовими лямпами, огрівали виключно деревом, що його в більшості випадків діставали як заплату за працю на місцевому фільварку. На зиму вставляли в кімнатах подвійні вікна, а хату обкладали сухим листям або соломою, т.зв. “загатою”, щоб тепло трималося в хаті. Зима була кожного року дуже сильна.

Воду для пиття і для господарських потреб черпали з криниць, що стояли майже на кожному подвір’ю, а часом були спільні для двох-трьох господарств. Криниця мала дерев’яний журавель з бляшаним відром і дерев’яні цямрини. Вода була досить глибоко, але зате дуже чиста і літом зимна, добра до пиття.

Довкруг кожної хати був більший чи менший город-сад з овочевими деревами та грядки з яриною (цибуля, часник, морква, петрушка, огірки, гарбузи, помідори, а навіть і ранні картофлі, якщо город був великий). Багато родин плекало квіти в городчику перед вікнами (рожі, мальви, півонії, братки і інші).

Одяг був двоякий – власного виробу і купований. Давніше мав перевагу одяг власного виробу, але з часом міський крам витіснив народну ношу. Одяг на кожний день, до праці, був з грубого конопляного полотна, що його ткав місцевий ткач, але на вихід і свята люди мали краще убрання, що шили вільшанські кравці, рідше куповано його в місті. Влітку старші чоловіки випускали довгі сорочки поверх штанів, підперізувалися вузьким ремінцем. Ніхто не ходив з відкритою головою, чоловіки носили в теплі дні легкі капелюхи, жінки ходили в хустках.

У звичайні дні більшість людей, передовсім діти, ходили босо, крім старших господарів, які завжди взували чоботи.

Харчування було природне і просте, а при тому здорове і смачне, без товщів і м’яса, тож люди не хворіли на шлунки, ані не було осіб з надмірною вагою.

Під час німецької окупації, у 1942 році в селі був зорганізований “Курінь Молоді”. Належали до нього майже всі хлопці від 16-го року життя, котрі переходили підвійськовий вишкіл, та самооборона села. Головним інструктором вишколу був Василь Беднарчик (служив при польському війську). Всі колишні члени ОУН брали активну участь при створенні УПА.

У 1943 році була сформована Перша Українська Дивізія. З села Красич зголосилося 7 добровольців: Андрій Беднарчик; Михайло Ковалик – помер у польській тюрмі; Іван Сус – живе на Дрогобиччині; Микола Брацьо – загинув у бою під Бродами; Роман Брацьо – попав у полон, по б-ти роках звільнений, живе у Німеччині; Василь Івашко – попав у полон, звільнений до Перемишля; Василь Рава – згинув безвісти.

Після розгрому Дивізії під Бродами 14 липня 1944 року Червона армія захопила Львів (26.07), Перемишль (28.07) і в багатьох місцях перейшла ріку Сян та Віслу. В році 1945-му населення Надсяння і цілого Перемиського повіту пережило найстрашніші дні свого існування. Масова виселенча акція почалася 1 вересня 1945 року. Великі польські військові відділи під проводом більшовицьких спецбоївкарів нападали на українські села. Військо викидало людей із хат і під цівками автоматів гнало до залізничних станцій або пішки до кордону. При цьому грабували майно наших селян, били, ламали руки, змушували підписувати заяви про добровільне переселення. Все це діялось під наглядом і командою більшовиків.

Першим виселеним селом у Перемищині стало село Тисова. Завдяки сильно озброєній самообороні села Красич, селяни тричі відбивали напади польських банд. Майже всі сусідні села були брутально і насильно виселені, а їхні хати спалені УПА. З великим болем покидають свою прарідну землю люди.

Список загиблих мешканців с.Красичі:

  1. Воїни УПА: Павло Конкольовський, Іван Конкольовський, Василь Конкольовсьш
    Василь Коваль, Василь Венгрин і всі друзі, про яких не маю вістки;
  2. Полягли в бою під Бродами 1944 року: Микола Боальо, Василь Рава;
  3. Вбиті польскими бандитами: Іван Сабат, Василь Качмарик, Михайло Опалгах, ш
    Тимечко.

 

Роман Брацьо, 1922 р.н.

Витяги з книги « Депортації. Спогади. т. 3» Львів, 2002