с. Кречків

Стояли погожі вересневі дні 1945 року. Школа не працювала, і мене, десятирічко» хлопця батьки послали пасти корів. Добре пам’ятаю цей останній день мого дитинста на рідній  землі.  Корів, як  правило, зранку пасли приблизно три-чотири годині, Трава була буйна, і корови встигали напастися за цей короткий час. Коли ми гнал корів до села, то побачили щось неймовірне: кругом крики і плач. У нашому двор порядкували польські “жовніри” (так у нас називали солдатів польської армії). Вощ забивали вікна дошками навхрест. Добре закарбувались мені слова одного вояк)! який кричав:  “Хочеш, кабане, України? Там маш на всхудє Україну, марш з зеЯ польскей”.

Нас силоміць повиганяли з хат, не дозволили навіть хліб витягнути з печі (мані один раз на тиждень завжди пекла хліб). У нас було дві корови, п’ятимісячне теля, кури і кролі, біля хати великий город і сад. Хата нова, побудована перед війною. БатшІІ дозволили взяти з собою лише дві корови і те, що можна взяти на плечі.

Батько мій був стельмахом, робив людям вози і всякий реманент для побуту. Вії запряг корів у ярма до двоколісного візка, на якому з города звозили овочі. І так ші гнали циганським табором до містечка Бірча, в якому тримали під відкритим небої цілий тиждень. Із табору нікого не випускали, а головне, ввечері і вночі не дозволяй палити вогонь. Пам’ятаю, якісь люди біля нас запалили маленьке вогнище, то польські солдати порозкидували його чобітьми.

Після тижневої стоянки табором погнали до кордону. Нашу сім’ю, яка складалася! п’яти чоловік: тато, мама, дві старші сестри і я – супроводжував польський солдат, який мінявся з іншими по черзі. Сестра Рузя була в цей час вагітна (залишався неповюИ місяць до родів), не могла іти. її батько часто садив на візок, який корови тягнрин рівно ж давали молоко для прожиття. У мене ноги були в струпах, бо пішки пройшої весь шлях від рідного села Кречків аж до села Меденичі Дрогобицької області.

Під час нашої стоянки в місті Бірча моя мама однієї ночі вирвалася з табору і| пішла пішки до рідного села, щоби дещо прихопити з продуктів, та побачила лишИ згарища: з цілого села залишилась одна старенька хатина під лісом, церква і школи а решта все догоряло. Птиця, кролі і телята – все бродило по городах. Отже, вернулася з нічим.

Нас переправили через кордон, і ми добрались до села Нижанковичі (тоді був районний центр). Там зробили зупинку, місцеве населення нам допомагало харчами. Тих сімей, • не мали ніякого транспорту, посадили в поїзд і відправили у Тернопільську область, І решта добирались до місця призначення циганським табором.

У селі Меденичі нам дали хатину, де у вікнах навіть скла не було, бо хтось повиймай (може, господар цієї хати, коли переїжджав у Польщу). Ні крісла, ні стола, ні харчіи Довелось ходити з торбою на плечах, просити милостиню, – інколи на нас натравлш собак.

Через декілька тижнів мої батьки переїхали на хутір Зади того ж району. Я хорі по полю, збирав недозбирані квасолю і кукурудзу, а також картоплю. Пізніше державі надала нам позику, і так ми існували. До школи пішли 1947 року. Тоді було вже не до! науки: перерване дитинство, змарнований час, туга за рідними просторами. Все ті відбувалось у моєму житті-бутті, а могло бути по-іншому.

Василь Помайда, 1935 р.н.

Витяги з книги « Депортації. Спогади. т. 3» Львів, 2002