с.Малковичі

У криваву ніч з 17 на 18 квітня 1945 року я втратила своїх батьків. Ми проживали ще в недобудованій хаті в районі Халупок. Був пізній вечір. У покої лежала важкохвора бабуся, а тато і нас троє спали в іншій кімнаті. Ми спали біля тата: брат Володимир -8 років, сестра Маруся – 2,5 років і я. Мама в цей пізній час готувалася до Великодніх свят. Почувши стрілянину, крик, плач, вона розбудила нас, і ми, напівроздягнені, швиденько піднялися на стрих по драбині. Не встигли драбину забрати за собою, як через одну із недобудованих кімнат, де було вікно забите дошками, в будинок проникли бандити.

Вони здогадалися, що ми на стриху, і знизу почали стріляти через закриті двері. НІ побачили, як горять хати в селі. Тато здогадався, що трапилось. Щоб бандити не потрагои на стрих, він накладав мішки та ящики із зерном на дверцята. Та це не допомогла Батько отримав багато поранень і до ранку помер. Поранені були мама, я і сестра Марусі, Мама підійшла до віконця стриху і скочила вниз. Бандити тут же появилися біля щ щось запитали на польській мові. Отримавши відповідь, вони стояли, опустивши голові Мені запам’ятався один із них, майже хлопчисько, світловолосий, невеликого зросі} одягнений у військову форму.

Брат піклувався про мене, просив прилягти для зручності на насип полови. Сестричку Маруся заснула біля вбитого тата. Як тільки я лягла, один із бандитів піднявся на стрщ пройшовся по ньому і зліз вниз по драбині: мабуть подумав, що тут лежать самі вбиті,

Після страшної ночі настав ранок. Хто залишився живим, йшли до своїх родщ сусідів. На щастя, залишився живим татів молодший брат Віняр Степан. У цей ранок вії оплакував мученицьку смерть своєї єдиної 13 місячної доньки Марії, яку бандити псі звірячому вбили ножем у колисці. Та коли прийшов до нашого дому і дізнався, що йои єдиного брата вбили, всі родинні клопоти взяв на себе. Було йому тоді лише 25 рокії Того ж дня зранку він відвіз нас, поранених, в лікарню до м.Перемишля. Нас прийняв при умові, що лікування буде платним. Я втратила багато крові і тому перших дні перебування в лікарні не пам’ятаю. Через п’ять-сім днів я почала дещо згадувати! розпитувати. Одного дня мене повели, щоб показати сестру і маму, які були в іншії палаті. Я дуже плакала, мама заспокоювала мене і бажала швидкого одужання. На тої час сім’я мого стрийка виїхала із Малкович і тимчасово ночувала в Перемишлі у Наконечна Родичі регулярно відвідували нас та з дня на день очікували переїзду на Україну. Дізнавшись що вагони подадуть наступного дня, родичі, порадившись з лікарями, забрали мене і сестру з лікарні. Мама залишилась у Перемишлі, оскільки надії на виздоровлення ні було. З того часу ми більше мами не бачили.

Тим часом стрийко і всі односельці зайняли місце у товарних вагонах, погрузші найнеобхідніше та з болем у серці залишили рідні місця, не знаючи, що назавжди. НаІ висадили на ст. Родатичі. Потрібно було негайно відправити мене і сестру в лікарт Стрийко на возі довіз нас у м.Городок, звідки відправили до Львова у військовий госпіталі, Необхідно було шукати житло ближче до Львова, щоби частіше відвідувати нас в лікарні,

Тому з Родатич на возі майно перевезли в Зимну Воду і там поселилися. Хоча те» не були впевнені, що назавжди.

Дарія Вовк, 1938 р.н.

Витяги з книги « Депортації. Спогади. т. 3» Львів, 2002

 

У ніч з 17 на 18 квітня 1945 року на село напали бандити. Приблизно о першії годині ночі вони оточили нашу хату і почали в усі вікна і двері стріляти з автомат Я з 18-річною сестрою вибігли в коридор, а потім на стрих, де батько тримав вулики і заховалися поміж них. Безперестанку стріляли по даху. Побита дахівка злітала на землю. Було поранено сестру.Бандити вилізли на стрих і засвітили ліхтариком, але мене не помітили. Вони були в цивільному і в польському військовому вбранні. Пролунав постріл і батько, який стояв над входом, мертвим впав до спіжарки. Я причаїлася і слухам, Бандити зійшли вниз і відкрили двері, їх було не менше десяти. Невдовзі почула автоматні постріли, то вони вбили моїх молодших сестер Наталю і Євгенію, що спали на ліжку, Хвилиною пізніше почулося шипіння примуса – вбивці варили яйця, ковбаси і їли..,

Я просиділа на стриху в сорочці до ранку. Коли розвиднілося, почула голоси: “Чи є хто живий, відізвіться?” Я впізнала голос сусіда на прізвище Беца. Коли я сходила вниз, біля сходів побачила неживого батька. Із-за скрині з зерном вийшла мати і відразу знепритомніла. Сусід допоміг покласти маму на ліжко. У хаті було все розкидано. Бандити подерли напірники, і пір’я літало по хаті. Я побігла в село. Майже в кожній хаті були вбиті переважно малі діти і старі люди. Коло “Просвіти” побачила, як витягли з потоку мертвого 28-річного мого родича Пелешака Володимира. Я бігла селом до своєї заміжньої сестри Марії, її чоловіка, Гіжовського Івана, забрали на фронт, і вона лишилася із стареньким дідусем і дітьми. По дорозі чула плач і крики. Дві хати спалено, там згоріло троє дітей і дві бабусі. Люди витягли їх з горища.

Коли я прийшла до сестри, то побачила страшну картину. Сестра з трирічною дочкою Іркою на руках сиділа в крові на лаві, а їх обличчя були покалічені ножем. Старша , дочка, десятирічна Стефця, лежала на ліжку з розпоротим животом. Старенький дідусь   ‘ Петро, зарубаний сокирою, лежав коло кухні. Безпорадна, я вернулася додому і застала там брата. Він розказав, що в цю стрілянину вирвався через вікно з хати і побіг за допомогою, але не було кому допомагати. Ми з братом обмили тіла своїх близьких і положили на два столи. Хтось приніс одяг для них, бо все забрали бандити, а решту порвали.

На другий день відбувся похорон. Батька і сестер хоронили в одній збитій з дощок паці. Вози з трупами рухалися на цвинтар, коло якого було викопано три великі рови, в які клали паки з трупами. Хоронив священик із сусіднього села Валяви, бо у нашого вбили жінку. В селі у цю лиховісну ніч загинуло приблизно 170 чоловік. Відразу після похорону ми втекли на вокзал, бо на ніч боялися залишатися в селі. Тоді ж, у 1945 році, мене з мамою і братом переселили. Так ми мимоволі розсталися зі своєю прадідівською українською землею.

Анна Депко, 1925 р.н.

Витяги з книги « Депортації. Спогади. т. 3» Львів, 2002