ВОЛОДИМИР СЕРЕДА: «ДЕХТО В ПОЛЬЩІ ХОЧЕ ЗВЕСТИ УСІ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ  САМЕ ДО ВОЛИНСЬКИХ ПОДІЙ…»

Сімдесят років тому, наприкінці  березня 1947 року, на засіданні політбюро Польської Робітничої Партії було прийнято рішення про цілковиту депортацію решти українського населення в новостворені на колишніх німецьких землях воєводства: «У рамках репресивної акції щодо українського народу постановлено: 1. Швидкими темпами переселити українців і змішані родини на повернені території (передусім північну Пруссію), не утворюючи компактних груп і не ближче, ніж 100 км від кордону». Таким чином розпочалася етнічна чистка, що отримала назву операція «Вісла». Проте репресії стосовно українців розпочалися задовго до цього. Вони передували й кривавим подіям на Волині влітку 1943 року… Які знання варто брати до уваги, щоб уникати фальшивих точок відліку в розумінні причин братовбивчої війни? Про це наша розмова з громадським діячем, головою Об’єднання товариств депортованих українців «Закерзоння» та Львівського регіонального суспільно-культурного товариства «Надсяння» Володимиром Середою.

 Pam-deportatsii-vidkryttia-2841

Володимир Середа на відкритті пам’ятника українцям-жертвам депортації 1944-1946, 1951 років (м. Тернопіль). Фото: Вікіпедія.

– У Польщі триває новий сплеск антиукраїнських настроїв. Спочатку була постанова Сейму, згодом – поява фільму “Волинь”, марш памяті перемишльських та львівських орлят… Яку мету переслідує польська влада? Чи такі настрої зумовлені політичною кон’юнктурою, заграванням із радикально налаштованим виборцем, чи маємо справу з масштабнішими, а отже й загрозливими тенденціями?

– Починаючи з 2014 року і донині триває складний, прикрий етап польсько-українських відносин. Українці Польщі констатують, що це для них найскладніший період після кривавих повоєнних подій ХХ століття. За часів тоталітарної Польщі українцям було нелегко, але після 1956 року вони налагоджували культурне життя, почали видавати тижневик “Наше слово”. За часів демократичної Польщі, особливо у період президентства Броніслава Коморовського, наші відносини істотно покращилися. І польська, й українська сторони демонстрували розуміння того, що між сусідніми народами часто траплялися конфлікти, війни, що не можна історію використовувати, як інструмент політичної боротьби… На найвищому державному рівні прийнято кілька важливих документів, були спільні заяви президентів, церковних ієрархів. Цей процес непростий, бо ще є живі свідки кривавих протистоянь. Йшлося про пошук правди не тільки щодо подій у міжвоєнний період, не лише про Волинь, а й загалом про період Другої світової війни… До речі, дехто в Польщі хоче звести усі польсько-українські складні проблеми саме до волинських подій, до одної території, одного року та ще й до однієї дати.  Згадана вами ухвала Сейму РП й посилення антиукраїнських настроїв  у середовищі  багатьох польських політиків, насамперед серед членів правлячої партії «Право і Справедливість», по-перше, спричинені політичною кон’юнктурою, бажанням сподобатися тому виборцю, якого ще досі переслідують фантомні болі за втраченими так званими «східними кресами», зокрема  за Львовом.  У них досвідчені проводирі ненависті, українофобії, серед яких виділяється римо-католицький священик з Кракова ТадеушІсаковіч-Залеський. По-друге, в погіршенні українсько-польських взаємин зацікавлені відомі зовнішні сили. Не виключаю, що й дехто з недалекоглядних політиків у Польщі також хоче використати непросту ситуацію, в якій опинилася Україна сьогодні.

– У постанові сейму є слово «геноцид». Які контраргументи Ви можете навести проти так званої “геноцидної концепції”?

– Під час обговорення цієї постанови,на жаль, лише один депутат Сейму від Громадянської платформи МарцінСвєнціцький переконував, що не треба використовувати поняття «геноцид», бо це не сприяє покращенню польсько-українських відносин. У постанові Сейму йдеться про понад 100 тисяч польських жертв. До такого перебільшення доклали зусиль історики-любителі Владислав і ЕваСємашки. Вони оперують цим числом жертв на підставі  неперевірених польських свідчень. Натомість у ґрунтовному дослідженні Ярослава Царука “Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.” це спростовано. Він на прикладі колишнього Володимир-Волинського повіту показав, у скільки разів число польських жертв завищено, а українських – занижено. Є й українські дослідження, зокрема Івана Пущука, Івана Ольховського, які подають дані по Волинському воєводстві – орієнтовно 8 тисяч польських жертв і не менше – українських. Навіть у виданні польського Інституту національної пам’яті (автор Ромуальд Нєдзєлько) наведено набагато меншу загальну кількість польських жертв у Волинському, Тернопільському, Львівському, Станіславському, Поліському, Люблінському та Ряшівському воєводствах– 18829 осіб. Найбільше польських жертв було на Волині – 11006 осіб, у Тернопільському воєводстві – 6751 особа, у Львівському – 357. Тут треба брати до уваги, що тоді такі села, як Гута Пеняцька, Підкамінь, де загинуло багато поляків, входили до складу Тернопільського воєводства, яке охоплювало всю східну частину Львівщини.  Вважаю, що ці підрахунки є ближчими до істини. Крім цього, невідомо жодного директивного документа ОУН, який би наказував «тотально винищувати» поляків.

– Ви вживаєте означення «братовбивча війна»… Як так сталося, що українці й поляки, маючи двох спільних ворогів – нацистів і більшовиків, зуміли пролити багато братської крові? Очевидно, тут важливо з’ясувати передумови цих кривавих подій… і не творити фальшиві точки відліку для їхнього розуміння.

– Беззаперечним фактом є те, що українці, особливо на Волині, на нашому Поліссі, на Холмщині були упослідженою нацією. Холмщина, Волинь входили до складу Російської імперії й українство там не визнавали. У міжвоєнний період ця політика продовжилася, особливо в тридцяті роки, коли до влади прийшли представники політичного табору санації, й у Польщі утвердився режим авторитарного типу. Саме він проводив репресивні акції стосовно українців. Крім того, у міжвоєнний період голодну на землю Волинь залила стихія «осадництва» (поселенців).Польська влада спрямовувала туди польських селян-колоністів, а також колишніх військових. Осадництво не зводилося лише до земельного питання. Це була реальна потуга, яка демонструвала свою силу, що підігрівало національне протистояння,тому про ідеальне співжиття важко було говорити вже тоді. Загалом місцеві українці терпеливо ставилися до цієї політики. В Галичині рівень національної свідомості був дещо вищий, тут було українське націоналістичне підпілля,  галичани пережили пацифікацію, судові процеси над оунівцями тощо.

Яка ж причина того, що стосунки між двома народами дійшли до відкритої боротьби? Заради чого? Вважаю, що тут розгорілася боротьба за державне й політичне майбутнє цих земель. Адже польський еміграційний уряд у Лондоні безапеляційно вважав, що потрібно закріпитися тут, на наших землях. Свідченням того є, зокрема, спланована командуванням Армії Крайової акція «Буря», метою якої було не тільки продемонструвати безпосередню участь АК у боротьбі проти нацистських окупантів. Це був також план воєнної та політичної демонстрації щодо майбутньої приналежності західноукраїнських земель до Польщі. Українці теж хотіли утвердитися на своїй землі. На думку авторитетного польського вченого професора АнджеяАйненкеля, збройного протистояння, на жаль,уникнути вже було неможливо.

Кривавий процес на Волині фактично почався навесні 1943 року. Коли стало очевидним, хто такі німецькі окупанти, члени української допоміжної поліції зрозуміли, що немає сенсу служити німцям, Райху,виловлювати людей та відправляти їх на примусові роботи до Німеччини. За командою ОУН вони зі зброєю в руках практично всі пішли в ліс, в українське підпілля. На їхнє місце приходить польська допоміжна поліція, яка бере участь у каральних операціях проти мирного українського населення та в акціях проти УПА.

18 травня 1943 року тодішній командир УПА на Волині полковник УПА Клим Савур видав відозву до польського населення, в якій усю відповідальність за загострення міжетнічних взаємин на Волині поклав на поляків. Відозва містила такий заклик: «Поляки! Опам’ятайтеся! Повертайтеся додому. Ті, котрі зараз служать і допомагають німцям, ще можуть повернутися, але завтра буде пізно!».Це звернення ефекту не мало, і маховик закрутився… аж до Холмщини. Пік цих кривавих подій настав у липні 1943 року.

Ви згадали про Холмщину… Інколи здається, що якесь прозріння таки було. Наприклад, у Грубешові 27-28 травня 1946 року відбулася спільна акція польської цивільно-військової антикомуністичної організації «Свобода і Незалежність» та УПА проти комуністичних збройних сил…

– Так, тоді вдалося досягти певного успіху. Крім названої вами спільної збройної акції в Грубешові, відбувалися українсько-польські переговори на Любачівщині біля Руди Рожанецької, а також над Сяном, на Перемишльщині. Це були спроби досягнути порозуміння на низовому рівні. На вищому рівні, насамперед з польським урядом у екзилі, досягти згоди було неможливо.

Антиукраїнський терор мав різні вияви. Як правило, коли про нього кажуть, одразу згадують операцію «Вісла» 1947 року. Проте він розпочався раніше, навіть якщо говорити лише про сорокові роки, то спочатку були депортації… Окресліть для наших читачів основні етапи виселення українців до 1947 року.

– Квазіправовою підставою для депортації за етнічною ознакою була угода, підписана 9 вересня 1944 року в Любліні між урядом УРСР і так званим Польським Комітетом національного визволення (ПКНВ). Обидві сторони, які цю угоду підписали, не були самодостатніми суб’єктами міжнародного права. УРСР був адміністративною частиною СРСР, а ПКНВ ніхто, крім Радянського Союзу, не визнавав. Це було утворення, яке мало утверджувати комуністичний окупаційний режим у Польщі в міру просування Червоної армії на захід. Цинізм цієї угоди полягає в тому, що процес депортації був названий «добровільною евакуацією».

Формально з середини жовтня 1944 року до початку 1945 року де-юре  виселення можна назвати відносно добровільним, бо польські силові структури, зокрема військо, явно ще не були залучені до виселення українців. Тоді виселяли переважно українців Холмщини, яким вдалося вижити в організованому польським підпіллям, зокрема так званими селянськими батальйонами (БХ) , реально – бандами, страхітті. Тут ще з 1941 року вбивали насамперед українських активістів, членів допомогових комітетів, вчителів, солтисів, керівників громад, священиків. 1942 року вже були перші масові вбивства українців, які тривали й 1943 року. Символ масових вбивств українців Холмщини – це криваві події в селі Сагринь 10 березня 1944 року, під час яких було вбито, за різними даними, від 700 до понад 1000 мешканців, з яких близько 100 дітей. Тому станом на осінь 1944 року українці Холмщини готові були їхати хоч на край світу, щоб вирватися з того пекла.

Наступний період депортацій тривав з кінця січня по липень-серпень 1945 року. Тепер уже почали виселяти українців Надсяння та Любачівщини. Тут діяло  структуроване українське підпілля, вже була утворена шоста воєнна округа «Сян» Української Повстанської Армії. Відтак почався масовий терор проти українців. З березня нерозформований відділ польської Армії Крайової під командою поручника Юзефа Бісса  здійснює етнічну чистку села Павлокома, під час якої, за даними професора Петра-Йосипа Потічного, було вбито 366 українців. 6 квітня 1945 року підрозділи внутрішніх військ Польщі проводять так звану «пацифікацію» Горайця, під час якої замордовано близько 198 осіб. Далі кров’ю стікає українське село Пискоровичі. Тут 17-18 квітня озброєні банди з відділу Національної військової організації під керівництвом Юзефа Задзєрського (псевдо «Волиняк»)  вбили майже 200 українців.Тоді були знищені мешканці десятків українських сіл. Варто зазначити, що там, де українці зуміли організувати  самооборону, жертви були мінімальні навіть у селах, які були на тодішній українсько-польській етнічній межі. Наприклад, у Дубно, село за Ярославом, на західному березі Сяну, де надійно організували самооборону, перебиралися українці з Лежайська і околиць, щоб вижити.Ще одним таким селом з належною самообороною були Красичі, що на заході від Перемишля.

Від 3 вересня 1945 року депортація українців не тільки фактично, а й де-юре набуває примусового характеру. З цього часу аж по липень 1946 року виселення в жорстокий спосіб здійснюють спеціально сформовані три дивізії польського війська. Наприклад, у липні 1946 року польські прикордонники живцем спалюють 28 українців села Терка. Наймолодшій жертві виповнилося лише 3 рочки… За офіційними даними на територію УРСР із Закерзоння протягом  1944-1946 років  було депортовано 482 880 осіб.

– Наступним етапом стала операція «Вісла»…

– На початку 1947 року польська влада несподівано для себе нарахувала понад 140 тис. українців, які зуміли залишитися. У Варшаві посилено готують рішення провести депортацію цих українців на північно-західні землі повоєнної Польщі, максимально їх там розпорошити й полонізувати. Ця операція, а за своєю суттю й методами проведення – злочинна військово-політична акція, отрималаназву найбільшої польської ріки Вісла.Залишилося знайти формальний привід. Ним 28 березня 1947 року стало вбивство заступника міністра народної оборони Польщі, бездарного керівника, генерала Кароля Сверчевського.  Через добу, наступного дня − 29 березня, політбюро ЦК ПРП приймає ухвалу як «репресивну акцію щодо українського населення»: «у швидкому темпі переселити українців» на північно-західні «повернені терени» повоєнної Польщі. В чистому, хрестоматійному виді використано засаду колективної відповідальності,органічно притаманну тоталітарним комуністичним та нацистському режимам.

28 квітня 1947 року вирушили перші ешелони з українцями, яких завчасно поділили за ступенем лояльності. Впродовж кількох місяців під час акції «Вісла» було виселено понад 140 тисяч українців.Ненадійних заарештовували, для них було підготовлено концтабір в Явожно, де побувало близько 4 тис. українців, яких запідозрили в співпраці з українським націоналістичним підпіллям чи нелояльності до польського тоталітарного режиму (від травня 1947 року до кінця лютого 1949 року понад 160 українських в’язнів загинулитам від нестерпних тортур, хвороб та голоду). До табору одразу потрапили 22 греко-католицькі та 5 православних священиків.

Крім того, був створений окремий військовий суд оперативної групи «Вісла», троє суддів якого впродовж неповних 4 місяців роботи винесли 173 смертних вироки . Цей військовий суд фактично судив виключно українців. Особливою жорстокістю відзначився 25-річний суддя-садист без жодної юридичної освіти, поручник Людвік Келтика. Зі 173 смертних вироків він особисто виніс 130. Найстрашніше, що ці смертні вироки часто виконували невідкладно, без можливості для жертв прохати про апеляцію чи помилування. Були дні, впродовж яких судді виносили по 3-5 смертних вироків. У карний кодекс війська польського була спеціально введена стаття 85, згідно з якою  судили за “спробу відірвати південно-східні території від польської держави”. Вона передбачала або найвищу міру покарання, або ув’язнення на п’ятнадцятирічний термін.

– Саме тоді страчують Розалію Мінько…

16 травня 1947 року той самийКелтика виніс смертний вирок Розалії Мінько та одночасно  ще трьом українським патріотам Михайлу Боднару, Івану Марчаку, Йосифу Васьківу. 22-річна бойкиня Розалія Мінько збирала лікарські рослини. Її звинуватили в тому, що вони нібито були призначені для лікування поранених воїнів УПА. Розалія пише листа президентові Польщі про помилування, лист ще в дорозі, а її вже встигли розстріляти 22 травня 1947 року в Сяноці… Або ще одна жертва ката Келтики –Параскевія Баб’як, якій йшов двадцятий рік. Її найбільший злочин полягав у тому, що вона була достатньо освічена. Іншим обтяжливим “аргументом” на користь смертного вироку було те, що в останньому слові вона не визнала свою вину, не виявила жалю та покаяння за свої вчинки. 4 червня 1947 року Келтика засуджує цю дівчину на смерть, а через п’ять днів її розстріляли в Ряшеві.

– Польська влада знищувала не тільки людей, але й українські церкви…

–  В Перемишльській єпархії (у тій її частині, яка опинилася в складі Польщі) було 690 греко-католицьких церков, 50 відсотків з них знищено або доведено до такого стану, що реставрувати їх неможливо. Більше половини тих церков, що залишилися, сьогодні використовують як римо-католицькі костели. Їхні інтер’єри переважно змінені. Є церкви в стані руїни…

На початку 50-х років фактичні депортації продовжувалися. Зокрема, під час польсько-радянського обміну територіями 1951 року. Тоді до складу Польщі відійшов Нижньо-Устрицький район. Кілька років тому, коли подорожував цими селами, мені впали у вічі такі символи української присутності на цих землях: придорожні кам’яні хрести свободи та старі фруктові дерева, біля яких колись були українські оселі… Якими є Ваші відчуття в рідному селі, з якого Вас депортували?.. Чи з роками біль стишується?

– За своє життя довелось змінити декілька місць тривалого проживання. Природно, для мене рідним є Львів, де я прожив понад 60 років. Люблю Тернопільщину, де пройшли декілька неймовірно важких повоєнних підліткових років. Там могили моїх найближчих – матері, батька, сестри. Починаючи з 90-х років минулого століття, у громадських справах мав нагоду багато разів побувати в десятках місць сучасної Польщі, зокрема вНадсянні. То ж для мене, крім моїх рідних Ляшок на Ярославщині, близькими стали з їхніми трагічними долями і Павлокома, і Малковичі, і Пискоровичі,…  Кожному з нас не дано забути хату, подвір’я, вулицю, де вперше після свого народження людина усвідомлює, ким вона є…

– Свого часу Михайло Горинь зауважив, що коли Україна буде змушена шукати союзників на Заході поза Польщею, це буде драма для України й трагедія для Польщі. І навпаки: якщо Польща буде змушена шукати союзників на Сході, це буде драмою для Польщі й трагедією для України. Ви погоджуєтеся з такою думкою?

– Повністю погоджуюся. Тільки потрібні роки, щоб це стало масовим переконанням і українців, і поляків. Зараз,як на мене, завдякидіям польського Сенату й Сейму ми на десяток років відкотилися назад. І це доведеться наверстувати. Важко збагнути, як певна частина польської еліти могла потрапити в таку оману. Але надія є, бо коли з українського боку учасники ініціативи «Першого грудня» звернулися до польських політиків, духовних та культурних діячів та всього польського суспільства, велика група знаних поляків опублікувала відкрите звернення, в якому є такі слова: «Брати-українці… дякуємо за Ваш лист та просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам-українцям польськими руками…». Якщо ми не опам’ятаємося, а даватимемо волю скерованій на ускладнення стосунків стихії, звертатимемо увагу тільки на злочини іншої сторони, закриваючи очі на складність ситуації, то опинимося у глухому куті. Наслідки можуть бути непередбачувані. Завжди знайдуться треті сили, які цим скористаються.

На закінчення хочу щиро подякувати доц.. Тарасу Лильо за цікаві питання про, на жаль, складні проблеми недавніх  українсько-польських взаємин. Також щиро дякую  йому за згоду опублікувати нашу розмову на сайті Львівського товариства «Надсяння».