Переселенська драма

Шість десятиліть відділяє нас від однієї з найдраматичніших подій в історії західноукра­їнського краю – депортації частини його на­селення з батьківщини пращурів радянським режимом та польською про-московською владою. Ідеться про корінних мешканців ко­лишніх Нижньо-Устрицького й окремих сіл Хирівського та Стрілківського районів тодіш­ньої Дрогобицької області на південно-східні терени УРСР.

Стосовно передумов пе­реселення газета «Известия» писала: «Уряд Польської Рес­публіки звернувся недавно до Уряду СРСР з проханням об­міняти невелику прикордонну ділянку території Польщі на таку ж прикордонну ділянку території СРСР внаслідок еко­номічного тяжіння цих ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Уряд СРСР погодився з пропозицією Уряду Польської Республіки».

Герб Бойківщини

Герб Бойківщини

Офіційним цим документом був Договір від 15 лютого 1951 р. між СРСР і Польщею, згідно з яким санкціонувався перехід до СРСР відповідної території Люблінського воєвод­ства Польщі.

У результаті до Польщі відійшли нафто­газові промисли зі свердловинами і нафтопе­реробним заводом у м. Устрікі Долішні. Один з тогочасних польських урядовців, високо оцінюючи Договір, заявив, що останній «є но­вим актом братньої допомоги» соціалістичній Польщі з боку СРСР, результатом «взаємних відносин нового типу», які «випливають з ві­чного союзу і дружби, що пов’язують Польщу і Радянський Союз». СРСР взамін на запаси нафти й природного газу отримав нерозроблені пласти кам’яного вугілля в новоутворе­ному Забузькому районі Львівської області.

Аналізуючи причини «депортації-51», тре­ба визнати, що для Сталіна вона стала на­годою для демонстрування своєї «щедрості» до західного сусіда, засобом зближення з новоутвореною Польщею – партнером з бу­дівництва соціалізму. Та чи «взаємні відносини нового типу» були єдиною причиною примусового переселення на­родів? Звичайно, що ні. Пе­ред «протектором» України стояли значно далекоглядніші цілі. Як потім з’ясувалося, ра­дянські правителі і на гадці не мали переміщення мешканців Західної Бойківщини на пе­редбачені договором терени тодішньої Люблінщини; моїм краянам судилося залюдни­ти рідкозаселені території степової України – Сталінської (нині Донецька), Херсонської, Миколаївської та Одеської областей і під «чуйним керівництвом» комуністичної партії долучитися до колгоспного будівництва.

У результаті переселення передбачалося вирішити й національне питання. І вирішило­ся воно, як відомо, по-радянськи, результати чого бачимо сьогодні — русифікація.

До прихованих причин депортації нале­жать також сподівання на ліквідацію бази укра­їнського підпілля, а відтак його викорінення: важкодоступні й густозаселені терени україн­ських Бескидів надійно захищали вояків УПА від каральних акцій енкаведистів. Всебічна підтримка повстанців місцевим населенням викликала обурення більшовицьких «мирот­ворців». Один з тодішніх керівників компартій­них функціонерів Львівщини в лютому 1946 р. у доповідній записці секретареві ЦК КП(б)У скаржився , що дії українських націоналістів залишаються безкарними тому, що останні «окриваються у бандпособників-куркулів та іншого антирадянського елементу». Далі да­ється «цінна порада» республіканському ке­рівництву – «провести виселення з окремих районів… у віддалені місця Радянського Со­юзу». Підтримуючи таку ідею, секретар Лю­блінського воєводського комітету Польської робітничої партії додав, що лише депортація українців уможливить пожвавлення еконо­міки, забезпечить стабілізацію суспільства. Пропоновані компартійними функціонерами методи боротьби з «українським елементом» у ті часи застосовувалися по всій Західній Україні.

Привертає увагу поспішність у проведен­ні переселенської акції: стаття 5 згаданого Договору гласить, що останній підлягає за­твердженню верховними органами влади «у можливо короткий строк і вступить у силу з дня обміну ратифікаційними грамотами». Ра­тифікація документа договірними сторонами відбулася у травні 1951 року. Від початку офі­ційних домовленостей про переселення (лю­тий 1951 р.) до відправлення першого еше­лону (13 червня 1951 р.) пройшло 4 місяці; 16 жовтня від’їхав останній потяг.

Не менш вражаючою є черствість і байду­жість властей у ставленні до переселенців. Плануючи проведення акції’ «у можливо ко­роткий строк», зверталася увага лише на не­обхідність перевезення майна та сільгоспреманенту без усякої згадки про самих людей; вони залишалися наодинці зі своїми болями й бідами. Лише у ст.4 Договору вжито слово “населення” і то задля того, щоб наголосити на обов’язковості якнайшвидшого звільнення ним території. Основним завданням “уповно­важених” було не дати людям опам’ятатися; аж ніяк не йшлося про врахування побажань чи пропозицій селян.

Переселення для автохтонних мешканців Західної Бойківщини було великою трагедією. Людей зривали зі споконвічних місць і виво­зили в несприятливі для горян райони Укра­їни. Крім того, треба було покидати відбудо­вані після воєнного лихоліття господарства, залишати важкою працею нажите добро.

А що чекало переселенців на місцях при­буття? Державно-партійні органи обіцяли їм новозбудовані й належно облаштовані житла, земельні наділи, сільгоспреманент, домашню худобу, грошову допомогу тощо. Натомість новоприбулі застали зовсім іншу картину. Так, з довідки обласного компартій­ного радянського керівництва Миколаївщини довідуємося, що станом на 1 травня 1951р.

із запланованих 1960 будинків було здано в експлуатацію лише 8; цілком необлаштова-ними залишалися 49% переселенських ро­дин. У Нововоронцовському районі Херсонської області із передбачених планом 377 будинків завершено лише 33. На Одещині через незадовільну організацію будівництва для переселенців не було забезпечено жит­лом у Доманівському районі 220, Берегів­ському – 108, Івашківському – 102, Цебриківському – 59 сімей. В результаті сотні родин були розміщені в недобудованих чи старих приміщеннях, жили в неймовірній тісноті. Значна частина споруджених потім поспіхом житлово-господарських приміщень виявила­ся непридатною для експлуатації; зведені з саману (глина з соломою) стіни, не встигнув­ши висохнути до зими, замерзли, а з прихо­дом весни розвалилися. У низці господарств, читаємо далі в обласних зведеннях, переселенцям не були виділені присадибні ділянки, не надана допомога в придбанні корів, не ви­дано обмінні талони на харчі, не було допо­моги в забезпеченні паливом та кормами для худоби…”. В окремих районах нераціональ­но використовувалися банківські кредити, не за призначенням розподілялися будівельні матеріали тощо.

Незадовільний стан справ спричиняв на­магання селян самочинно залишати місця заселення, але виконкоми обласних рад (на­приклад, Херсонської) своїми розпорядженнями у наказному порядку зобов’язали “за­боронити керівникам установ і підприємств… приймати на роботу переселенців без відо­ма колгоспників. А тих, кого прийняли у да­ний час, розрахувати і направити в колгоспи, звідки вони прибули”. Чим не приклад існу­вання панщини в XX столітті?

Наслідком акції “Депортація-51” було без­поворотне відторгнення частини (480 кв.км) української етнічної території з понад 33-тисячним населенням, завдано великих матері­альних, моральних й духовних втрат людям.

Сьогоденне відображення події – уже іс­торія. По-різному складалася доля насильно зігнаних мешканців Західної Бойківщини з отчих земель. Але сформованим упродовж десятиліть нинішнім поколінням, а також при­йдешнім генераціям людей потрібно знати свою історію, зберігати найдорожчу цінність – пам’ять про трагічне минуле свого рідного краю.

Олексій ЮРИСТОВСЬКИЙ, депортований з Коростенки, кандидат історичних наук, професор

Залишити відповідь